Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 червня 2014 року Справа № 905/5699/13

Вищий господарський суд у складі колегії суддів:головуючого суддіЄвсікова О.О.,суддівКролевець О.А., Попікової О.В.,розглянувши касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Донецьктурист"на постановуДонецького апеляційного господарського суду від 21.01.2014 р. (головуючий суддя Шевкова Т.А., судді Бойченко К.І., Чернота Л.Ф.)на рішення Господарського суду Донецької області від 22.10.2013 р. (суддя Чернова О.В.)у справі№ 905/5699/13 Господарського суду Донецької областіза позовомПриватного акціонерного товариства "Донецьктурист"доФізичної особи-підприємця ОСОБА_5провизнання недійсним договору оренди №173 від 21.02.2007 р.,за участю представників:позивачаСаламатіна А.А.,відповідачане з'явилися,В С Т А Н О В И В:

Рішенням Господарського суду Донецької області від 22.10.2013 р. у справі №905/5699/13, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 21.01.2014 р., в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним укладеного між сторонами договору оренди №173 від 21.02.2007 р. відмовлено.

Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення місцевого суду та постанову апеляційної інстанції скасувати і прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Вимоги та доводи касаційної скарги мотивовані тим, що судами попередніх інстанції було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також порушено норми матеріального та процесуального права, зокрема ст.ст. 4-2, 22, 32, 34, 36 ГПК України, ст.ст. 202, 203, 207, 209, 210, 215, 220, 626, 628, 640, 794 ЦК України, ст. 5, ч. 5 Прикінцевих положень Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", ч. 5 ст. 52 Закону України "Про нотаріат". За твердженням скаржника, суди попередніх інстанцій не врахували, що спірний договір укладений неуповноваженою особою та не пройшов державної реєстрації, відсутні докази його нотаріального посвідчення у Державному реєстрі. Також скаржник вважає, що суди безпідставно визнали преюдиційним рішення Господарського суду Донецької області у справі № 905/3720/13, а місцевий суд дійшов помилкового висновку щодо пропуску позивачем строку позовної давності.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги, проте в судове засідання представники відповідача не з'явились. Зважаючи на те, що явку представників сторін не було визнано обов'язковою, а також на достатність матеріалів справи для прийняття рішення, колегія суддів, беручи до уваги встановлені ст. 111-8 ГПК України строки розгляду касаційних скарг, дійшла висновку про можливість розглянути справу за відсутності представників відповідача.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, заслухавши представника позивача, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 21.02.2007 р. між філією ЗАТ "Донецьктурист" - Пансіонатом "Славяногорський" (орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем Смітія Тетяною Станіславівною (орендар) укладений і нотаріально посвідчений договір оренди № 173.

Згідно з п. п. 1.1, 1.2, 1.3, 1.6 договору орендодавець надав, а орендар прийняв в оренду нежитлові приміщення, а саме: медпункт Д-1 площею 79,1 кв. м, магазин В-1 площею 87,2 кв. м, пункт прокату Г-1 площею 106,6 кв. м, склади В1-1 та В2-1 загальною площею 156,1 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, із виплатою орендної плати. Строк дії договору встановлено до 21.02.2022 р.

22.02.2007 р. майно передано відповідачу в оренду за актом приймання-передачі.

В п. 4.1 договору оренди № 173 зазначено про переважне право орендатора на продовження договору і придбання орендованих приміщень.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди виходили з того, що спірний договір укладений уповноваженою особою з дотриманням положень законодавства, є нотаріально посвідченим, а тому підстави для визнання його недійсним відсутні.

Колегія суддів вважає зазначені висновки судів передчасними та такими, що зроблені за неповного з'ясування обставини, які мають значення для справи, а також за невірного застосування норм процесуального та матеріального права, з огляду на наступне.

Статтею 203 ЦК України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Згідно зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 ЦК України, а саме: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч. 3 вказаної статті якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

В п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 р. № 6 "Про судове рішення" зазначено, що рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідно до ст. 794 ЦК України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладений на строк не менше ніж на три роки, підлягає державній реєстрації.

Відповідно до ст. 4-3 ГПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Колегія суддів також звертає увагу на те, що позовні вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом, обґрунтовується певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом в сукупності.

У своїх позовній заяві позивач стверджував, зокрема, про те, що спірний договір в супереч вимогам ст. 794 ЦК України не пройшов державної реєстрації.

На дату укладання сторонами договору оренди № 173 від 21.02.2007 р. порядок державної реєстрації правочинів регламентувався Тимчасовим порядком державної реєстрації правочинів, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 р. № 671, згідно з п. 6 якого державна реєстрація правочинів проводиться шляхом внесення нотаріусом запису до Реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням.

Як зазначено в оскаржуваних судових рішеннях, згідно з відповіддю КП "Бюро технічної інвентаризації" № 2493-6/0-46/01 від 16.10.2013 р. договори оренди, в тому числі за № 173 від 21.02.2007 р. не реєструвались, копій архівна справ не містить.

При цьому Донецька державна нотаріальна контора листом № 1682/01-16 повідомила, що надання відомостей щодо реєстрації у Державному реєстру правочинів Договору оренди від 21.02.2007 р. є неможливим, оскільки Постанова Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 р. № 671 втратила чинність.

Як вбачається з матеріалів справи, суди усіх належних дій щодо отримання вказаних відомостей, як то звернення із судовим запитом до Донецького обласного державного нотаріального архіву, не здійснили, а лише зазначили, що на звернення ОСОБА_5 архів таких відомостей не надав.

З огляду на положення п. 1.2 Інструкції про ведення Державного реєстру правочинів, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 18.08.2004 р. №86/5, ч. 5 ст. 52 Закону України "Про нотаріат" суди передчасно визнали встановленим факт нотаріального посвідчення договору, остаточно не встановивши чи, був договір зареєстрований в реєстрі нотаріальних дії.

Таким чином суди попередніх інстанцій лише обмежились висновком про те, що встановити факт наявності або відсутності державної реєстрації спірного договору є неможливим.

Крім того, позивач в обґрунтування недійсності спірного договору оренди посилався на те, що даний договір укладений Яклашкіним Ю.А. від імені Пансіонату "Словяногірський", а не від ЗАТ "Донецьктурист".

В ході розгляду справи позивач також стверджував, що він був позбавлений можливості дізнатися про те, що договір порушує його права ще у день укладення цього договору та з цього часу не мав можливості встановити обставини, на які він посилається, оскільки з липня 2010 року по квітень 2013 року ПАТ "Донецьктурист" не був власником нерухомості, вказаної в договорі оренди № 173, і не мав підстав для подання позову про визнання договору недійсним, що на думку позивача, згідно з ч. 5 ст. 267 ЦК України є підставою для визнання причин пропуску строку позовної давності поважними.

Апеляційний суд зазначив, що висновок місцевого суду про порушення позивачем строку позовної давності не є підставою для скасування його рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки апеляційним судом встановлено факт укладення договору з дотриманням норм чинного законодавства. Однак суди у рішеннях відповідних фактів не встановили та не зробили чітких висновків щодо пропуску позивачем строку позовної давності та поважності причин такого пропуску.

Також судами не надано належної твердженням позивача про те, що орендовані за спірним договором приміщення використовувались не за цільовим призначенням. Ані місцевий суд, ані суд апеляційної інстанції не дослідили вказаних обставин з їх подальною належною правовою оцінкою.

Колегія суддів також вважає необґрунтованим висновок судів про преюдиційнійсть рішення Господарського суду Донецької області у справі № 905/3720/13, залишеного без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 09.10.2013 р., щодо факту укладення спірного договору, оскільки при розгляді справи №905/3720/13 за позовом ФОП ОСОБА_5 до ПАТ "Донецьктурист" про зобов'язання усунути перешкоди у користуванні приміщенням магазину, літ. В-1, шляхом надання вільного доступу до нього, факт правомірності укладення спірного договору не був предметом розгляду. А тому вказані обставин мають бути встановлені в межах розгляду саме даної справи, предметом якої є дійсність спірного договору.

У п. 4 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 р. №6 "Про судове рішення" також зазначено, що відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог статті 4-2 ГПК щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Однак суди в порушення ч. 1 ст. 43 ГПК України не встановили в судовому процесі всіх обставин справи всебічно, повно і об'єктивно в їх сукупності з урахуванням об'єкта і предмета спору, а отже дійшли передчасних висновків.

Як встановлено ст. 111-5 ГПК України, у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням.

Невстановлення судами попередніх інстанцій відповідних фактичних обставин, які мають суттєве значення для правильного вирішення спору у справі, входять до предмету доказування, а отже підлягають обов'язковому дослідженню, і ненадання їм належної правової оцінки в сукупності є порушенням вимог ст. 43 ГПК України, що виключає можливість висновку суду касаційної інстанції про правильність застосування судами норм матеріального права при вирішенні спору.

Оскільки передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними фактичні обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями, рішення та постанова у справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до господарського суду першої інстанції для встановлення зазначених обставин і надання їм належної правової оцінки з врахуванням вищевикладених вказівок цієї постанови.

Керуючись ст. ст. 85, 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Донецьктурист" задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Донецької області від 22.10.2013 р. та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 21.01.2014 р. у справі № 905/5699/13 скасувати, а справу направити на новий розгляд до Господарського суду Донецької області.

Головуючий суддя О.О. Євсіков суддіО.А. Кролевець О.В. Попікова